Тези з доповіді у Свято Героїв.

У вогні перетоплюється залізо в сталь,

у боротьбі перетворюється народ в націю.(Євген Коновалець)

Вже традиційно 23 травня ми відзначаємо Свято Героїв, яке зародилося у суворі часи німецької окупації та антибільшовицької збройної боротьби. Його засновано керівництвом національно-визвольного руху на пошану перед визначними Провідниками України, що загинули в місяці травні – Євгеном Коновальцем, Симоном Петлюрою, Миколою Міхновським. Це свято покликане відродити в українців героїчний дух минулих поколінь, які дали нашій історії яскраві приклади героїки і чину.

Відзначення Свята Героїв — це свідчення нашої твердої волі йти накресленим Героями шляхом боротьби до найвищої мети — Незалежності, Могутності, Слави Української Держави.

Історія України містить чимало прикладів мужності, шляхетності та героїзму своїх найкращих синів. З часу української незалежності імена героїв, які старанно замовчувались більшовицькою владою повертаються, щоб зайняти достойне місце у пантеоні української величі та слави. Безперечно, що життєвий шлях кожного гіден як наукового дослідження, так і популяризації серед широких кіл громадськості.

Місяць травень не виявився таким ласкавим для української нації, бо в тому місяці вона трагічно втратила двох своїх найвизначніших синів. 25 травня 1926 року загинув на паризькій вулиці Головний Отаман армій УНР Симон Петлюра, а 23 травня 1938 року схожа доля стрінула основоположника й Провідника ОУН Полковника Євгена Коновальця. Обоє вони впали з наказу жорстокої й злочинної Москви. Полковник Євген Коновалець ніколи не стояв біля керма держави, але поставив свій тривалий знак на ідеї відродження й становлення державності Української Нації. Як відмітив у своїй праці „Євген Коновалець” Петро Мірчук „Не будучи ніколи формальним головою держави, Євген Коновалець був чимсь більше”. Тож чи був він лідером Нації, а не лише невеликої, навіть якщо дуже славної групи людей? Чи зміг би, повернувшись у сучасність, претендувати на таку роль? Думаю, що так!

Завдяки надзвичайно сильному власному авторитету, чи, як тепер говорять, харизмі, він перемінив деморалізованих і збайдужілих солдат на свідомих патріотичних вояків молодої Української держави. Він переродив соціал-ліберальних інтернаціоналістів на лицарів збройного чину. Він був помостом між генераціями і між політичними концепціями. Він збагнув, що без власної і свідомої збройної сили не може бути державної влади на українській землі. Доля веліла цьому колишньому австрійському полоненому, після боїв на Маківці, опинившись у Києві, пережити розвал Російської імперії. Він негайно збагнув, що Українську державу можна збудувати не демагогічними солдатськими з'їздами, а сильною дисциплінованою армією. Євген Коновалець підносить різко і рішуче клич: Творімо негайно міцну, здисципліновану, реґулярну, українську національну армію, на прапорах якої яснітиме єдина ідея, єдине гасло — ЗА САМОСТІЙНУ, СОБОРНУ УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ!

Як командир Осадного Куреня Корпусу Січових Стрільців він вірив у збройне діло, а не порожні фрази, довівши правильність своїх переконань у боях з бандами Муравйова. Він краще, як ніхто інший, вмів ставити виразну межу між своїми особистими поглядами на соціальний лад і державну систему, виконуючи свій обов'язок захисту та оборони молодої загроженої держави.

Він, галичанин за походженням, так глибоко вжився в історичну драму, що творилася над Дніпром, що зовсім втратив відчуття територіальної розпорошеності української землі. Полковник Коновалець став символом Соборності. Коновалець, як людина принципова, ніколи не схвалював вимушеного союзу з Польщею. Але, як добрий стратег, мріючи про Українську Соборну Державу, швидко знайшов спільну мову з Петлюрою. Спільно вони намагались творити нову військову формацію з полонених у таборах Італії й Чехо-Словаччини.

Полковник Коновалець ніколи не здавав своїх позицій. У 1921 році він повернувся до Львова та приступив до творення Української Військової Організації, яка мала стати продовженням ще свіжих в пам”яті українців визвольних змагань. Як аналітик і спостерігач він збагнув причини банкрутства тих ідей, на яких базувалася програна революція, і тому дійшов до закономірного логічного висновку — будувати наступний етап визвольних змагань на основах українського націоналізму.

Як творець і провідник Організації Українських Націоналістів, що оформилася на Першому Конгресі у Відні в лютому 1929 року, він кинув виклик усім чотирьом окупантам України і негайно приступив до реалізації своїх планів. Його мрією і призначенням було створити міцну й здисципліновану сітку ОУН на Східних і Центральних Українських Землях. Йому завжди ввижався золотоверхий Київ і він особисто держав у своїх руках усі зв'язки, за що заплатив своїм життям. Московська бомба, що її довгими роками готували кати "імперії зла", розшматувала 23 травня 1938 року на роттердамській вулиці тіло Полковника, а його ідеї і заповіт стали доровказом і гордістю духу Української Нації та зродили віддане й свідоме покоління революціонерів наступних десятиліть.

Через 12 років після Роттердаму впав на мюнхенській вулиці Провідник ОУН Степан Бандера, а в березні 1950 року загинув в бою в Білогорщі Генерал-Хорунжий Роман Шухевич, теж воїн, котрого так любив Полковник Євген Коновалець. Ось так гинули, а деколи й далі гинуть за свою вимріяну українську державу найкращі сини й дочки українського народу, а дехто каже, що незалежна Україна виникла без пролиття крові.

“Щоби нація могла жити, мусять найкращі її герої вмирати”

Ніколи здається не були ми блищі до зрозуміння цієї правди, як саме у сьогоднішній час, у час коли за нами тисячі могил тих, що в ім’я великої ідеї впродовж останніх десятиліть життя своє поклали.

Роковини смерті полковника Євгена Коновальця стали для нас тим днем, що в ньому вшановуємо пам’ять усіх Героїв Української Національної Революції.

Щоби належно віддати шану Героям, мусимо собі в першу чергу усвідомити, чим являються для нас Герої, яких пам’ять святкуємо. Вони для нас є передусім втіленням відвічної волі нації до влади, сили, могутності, до права бути неподільним і єдиним господарем на цій землі, за яку цілі покоління кров свою проливали.

Герої – це реальні символи того змагу, що тисячі літ триває на нашій землі в ім’я ідеї.

Перед нашими очима стає низка героїчних поколінь. Ввижаються нам і перші наші предки, що тисяч літ тому назад від диких, незнаного навіть імені кочовиків нашу землю обороняли. Ввижається нам і княжі дружинники, оті під трубами повиті, кінцем копія кормлені, степові вовки, що на полях бою собі чести, а руській землі і князеві слави шукали і лицарську смерть знайшли.

Невмирущі Постаті Козацтва, що на турецьких гаках, на польських і московських палях, хвилях Чорного моря і в степах Диких піль свої буйні голови на вічний сон поклали, і врешті ті, що в 1914 році багнетами історію України писати почали, ці сотні тисяч, що в пам’ятні 1917-20 роки черговий раз Українську Землю своєю кров’ю напоїли. Той навіть, що не від ворожої кулі, а від тифозної гарячки в чотирикутнику смерті зів’яв. Перед усіма ними клонимо свої голови.

Ми привикли бачити у Героїв момент їхньої смерти, але ми не сміємо забувати цього, що сама смерть була тільки завершенням, була кінцевим величальним акордом їхнього героїчного життя.

Сьогодні, коли ціла Нація в зосередженні Духа згадує своїх найкращих синів, коли мільйони сердець вдаряють в один ритм, коли мільйони мозгів одну і ту ж саму думку думають, нам треба усвідомити …що у них час треба вчитися, щоб при потребі ми вміли героїчно вмерти – за нашу святу справу.

Ми свідомі того, що не завжди маємо змогу боротися зі зброєю в руках, за наш відвічний ідеал, але ми завжди маємо змогу цей ідеал нашими щоденними вчинками, трудами нашого життя наближувати. Герої залишили нам заповіт. Він досі не довершений. Життя дає нам щоденну нагоду і можливість класти і нашу цеглинку під цю будову, якої їм не доведеться закінчити. Ми мусимо ті можливості бачити і їх використовувати. Поминки Героїв і їхні могили мусять нам дати силу йти їхнім шляхом. З них мусимо черпати ту полум’яну любов до Батьківщини, яка казала їм забувати про все матеріальне і дочасне, в ім’я духовного і вічного.

День 23 травня мусить бути для нас днем іспиту совісті, днем, в якім кожний поставить собі питання, що зробив він за останній рік для здійснення заповіту тих, що в могилах лягли. Хай день 23 травня, день нашої зустрічі з Духами Героїв буде днем оновлення наших душ, хай день цей дасть нам силу і витривалість до дальшого змагу. Щоб в кожному дні року можна було про Героїв сказати, що вони “хоч полягли, живуть”. Живуть у чинах мільйонів скованих одною думкою, з’єднаних одною волею, одним почуванням.

Тих, що вміють героїчно жити і героїчно вмерти.

Прислухаймося у цей день до мови могил. Хай до вух наших дійде голос великих покійників, що одним з’єднаним могутнім хором до нас живих промовляють: “Українці! Нема трудів, немає жертв, немає смерти, є тільки ціль, за яку ми і наші попередники від тисячоліть свої голови клали. Здійсніть наш заповіт”. І коли цього голосу слухатимуть міліони, ми зможемо спокійно глянути у майбутнє. Бо тоді мільйони щоденним трудом, а коли прийде потреба, то жертвою крови свідчитимуть, що Україна живе, бореться, житиме і перемагатиме.

Сьогодні маємо вирішальні часи для України. Або Україна як держава, та й ми, українці, як титульна в цій державі Нація, будемо господярями на своїй землі, або навіки залишимося у власній хаті безбатченками чи холуями у якихось господарів. Тож не дивно, що Нація чекає, Нація надіється на Провідника, чекає того, хто наважиться перейти Рубікон й „піти неухильно, піти до кінця”, як в свій час це зробив Полковник Євген Коновалець.

Але великий Шлях не обмежується одним кроком. Його (крок) зробити легко, але щоби пройти увесь шлях, дійти до мети, потрібна Воля і Сила. І той, хто посягне на творення нової дійсності, повинен бути свідомий цього.

Волі українського народу до самостійного життя

не знищать ні ворожі тюрми, ні заслання,

бо Україна є нездобутнім бастіоном героїв і борців.

(Євген Коновалець)